ЛЕГЕНДИ

Легенди, страхи та таємниці Києва

Легенди, перекази і страхи плетуть невидимий простір кожного давнього міста, визначаючи його неповторність і шарм, певна частка якого пов’язана з непізнаною сферою релігійних явищ. Наприклад, у Києві чимало усіляких страхів останнім часом виплескуються з нагоди різних контроверсійних будов та реконструкцій. Ідеться, зокрема, про події навколо Десятинної чи Андріївської церков, Софії Київської, а також цвинтаря на горі Щекавиці. Києвом одразу почали ходити чутки, що всі ці будови-реконструкції призведуть до жахливих епідемій та нещасть для міста. Ці чутки охоче підхоплюють і поширюють городяни.

Наскільки стан страху притаманний Києву? Що є джерелами київських страхів? Відкрити частку цього світу, подивитись на сучасний Київ у світлі давніх історій і страхів попросила відомого києвознавця, історика і письменника Станіслава ЦАЛИКА. Він протягом тривалого часу досліджує Київ, надрукував понад 700 статей та історичних есеїв про місто, а нині працює над книгою «Київ: конспект 1970-х», яка невдовзі має побачити світ. Станіслав Цалик є історичним консультантом багатьох телевізійних проектів, присвячених київській старовині. Крім того, як проникливий дослідник, а надто як автор оригінальних історичних проходів старим містом, серед яких — і надзвичайно цікаві «Таємниці містичного Києва», пан Станіслав добре обізнаний із секретами міської давнини, з найглибшими сферами невидимого простору. Виявляється, прогулюватися містом можна, наче гортаючи сторінки пригодницького роману.
— Пане Станіславе, кияни охоплені різноманітними страхами. Коли починають реконструювати, будувати або ж відновлювати різні історичні об’єкти, люди насамперед бояться не стільки втратити пам’ятки чи знищення гарного краєвиду, скільки різних нещасть і проклять, пов’язаних, за стародавніми легендами, з цими об’єктами. Яке коріння мають ці страхи?
— Найдавніший київський страх – і, певно, тому найсильніший, – це страх нечистої сили. Він навіть зафіксований у давніх легендах нашого міста. Ну от, наприклад, існує легенда ще князівських часів про лютого змія, який мешкав далеко за містом — у районі сьогоднішньої Лук’янівки, біля заводу «Артем». Він тероризував мешканців міста, щороку вимагаючи собі найгарнішу дівчину, яку з’їдав. Кияни дуже боялися цього змія й віддавали йому міських красунь. Одного разу змій уподобав доньку київського князя. Й навіть всесильний князь був настільки наляканий, що не мав сили заперечити – віддав доньку! Але змій не з’їв її, як то робив з іншими, бо вона була надзвичайно красива, й він закохався. Дівчина усвідомила свій шанс на порятунок і розпочала в змія обережно випитувати, чи нема часом когось сильнішого за нього. Змій врешті видав, що з ним міг би позмагатись хіба що Кирило Кожум’яка, який живе в Києві. Тоді княжна повідомила через поштового голуба батька. Кирила знайшли і вмовили вступити у двобій зі змієм. Він пішов на Лук’янівку й здобув перемогу.
— Але ж це тільки давня легенда…
— А це як подивитись. Ще на початку ХХ ст. подейкували про існування в озері поблизу заводу «Артем» дивного чудовиська — на кшталт відомого лох-неського. Про це є багато усних згадок, а є й письмові. Наприклад, у спогадах письменника Григорія Григор’єва «У старому Києві» (1961). Є й пізніші згадки, вже середини минулого століття. Чудовисько начебто з’являється там час від часу й жахає місцевих мешканців, але сфотографувати або зловити його не вдається. Далі, на Лук’янівці є місцина під назвою Змієва нора. На місці, де Кирило переміг змія, в християнські часи збудували церкву, названу Кирилівською. А князь, щоб віддячити рятівникові своєї дочки, наказав київське урочище Гончарі, де мешкав Кирило, назвати Кожум’яками. В результаті виникла подвійна назва Гончарі-Кожум’яки, яка існує й тепер.
— Після перемоги над змієм у Києві зник страх перед нечистою силою?
— Ні. Він тут оселився надовго. Гадаю, взагалі міські страхи не зникають остаточно. Щоправда, інколи вони можуть «заснути», на певний час вдати, ніби їх уже нема. Але найменший привід – і вони знову «прокидаються», активізуються, і все повторюється. І новий Змій «прописався» в Києві, й нова битва з ним була – цього разу роль переможця виконав Добриня Нікітіч, славетний герой численних бувальщин і переказів, спільник Іллі Муромця. Щоправда, ареною жорстокої баталії вже була не Лук’янівка, а Оболонь – приблизно там, де нині низка озер, що звуться Опечень. Зрадівши перемозі свого захисника, кияни з полегшенням зітхнули, але знов ненадовго. Бо з’ясувалося, що на околиці Києва завівся черговий Змій… А що Ви хочете – вічне місто зіткане зі споконвічних символів, циклічних сюжетів, які в ньому відбуваються, і… незмінних протягом століть страхів.
— А що було далі зі страхом перед нечистою силою?
— Він постійно нагадував про себе. В місті траплялися дивні й незрозумілі речі, про які кияни перешіптувалися: «О, то нечиста сила!» Найвідоміша з тих історій сталася в будинку, що його з легкої руки письменника Віктора Некрасова вже півстоліття звуть Замком Річарда Левове Серце. Романтична назва! У часи, коли поряд на Андріївському узвозі мешкав юний Михайло Булгаков, тобто на початку ХХ століття, цю споруду кияни називали інакше, зовсім не романтично – «будинок із привидами». Так, бо вважали, що в ньому оселилася нечиста сила.
Недобра слава спіткала цей будинок ще коли його будували. Березневої ночі 1904 року майже завершена будівля раптом запалала. Полум’я було таким, що його бачили аж у повітовому містечку Чернігівської губернії Ніжині. Всі київські пожежники прибули гасити вогонь, але дивним чином не змогли його приборкати. Хоча київські вогнеборці вважалися чи не найкращими в Російській імперії – у Києві пожежна команда найстаріша, бо існує ще з XVIII століття. Хай там як, цегляний будинок горів аж до ранку, доки не вигорів майже повністю. Кияни одразу зметикували, що до цього доклав руку сам повелитель Темряви, не інакше. А коли власник цього будинку Дмитро Орлов був убитий у серпні 1911 року за досить суперечливих обставин, «недобра» репутація за цим будинком закріпилася остаточно.
Вдова з п’ятьма дітьми на руках змушена була продати будівлю. І наступні власники змінювалися з калейдоскопічною швидкістю – Марія Франк, Анатоль Серебреніков, князь Павло Урусов. Знаєте, чому? А тому, що ночами в будинку лунали якісь незрозумілі стогони, крики, було чутно дитячий плач, чиєсь виття тощо. Містом закружляли чутки, одна «правдивіша» за іншу, про нечисту силу, яка отаборилася в будинку. Не інакше як привиди!.. Тож перелякані й засмучені мешканці один за одним почали з’їжджати, а у власника будинку, відповідно, мав лише збитки. Він продавав «клятий будинок», але з наступним господарем відбувалося те саме – нові мешканці знов тікають, у власника — збитки і… він теж продає будинок. Ну зачароване коло! Тож не дивно, що серед киян знаходилися гарячі голови, які пригрожували розтрощити будинок і в такий спосіб знищити лігво нечистої сили. Зверніть увагу: кияни справді вірили в те, що тут не обходиться без нечистої сили.
— Ну а насправді що там було?
— Оцей Дмитро Орлов не був сумлінним підприємцем і не розрахувався повністю з будівельниками – нічну пожежу влаштували саме вони. Помстилися. Але ж потім Орлов так само «кинув» пічників! І вони, так би мовити, на прощання замурували в стіни димоходу гирла пляшок – під час вітру саме це й створювало ефект стогонів і завивань. Про все це дізналися лише під час реконструкції будинку, коли будівельники виявили оті пляшкові гирла.
— Київ – один із відомих центрів православ’я. Тисячі людей з різних куточків імперії завжди йшли сюди, щоб відвідати, наприклад, Києво-Печерську лавру, Софійський собор…
— Так, навіть один із найперших путівників по Києву — «Паломник киевский» (1842) — адресований саме прочанам. Уявляєте, скільки їх було в місті?
— Прочани ставилися до київських святинь з надзвичайною пошаною. А от самі кияни? Чи не було в них часом якихось страхів, пов’язаних із київськими церквами?
— Були. Ось хоча б Андріївська церква. Сьогодні при укріпленні гори, на якій височіє цей храм, у киян виникає хіба що зацікавлення. Натомість років двісті тому городяни були б надзвичайно схвильовані. Адже вони знали перекази, за якими в глибині Андріївської гори начебто ховається величезне підземне море. Доки Андріївська церква на своєму місці, море нікому й нічому не загрожує. Але якщо, не дай Боже, церква «з’їде» на Поділ (а таке можливе, бо гора постійно просідає, її щоразу доводиться укріплювати), підземне море вирине нагору. І це «виллється» не лише в затоплення Подолу, відтак і всього Києва, а й узагалі спричинить новий вселенський потоп і кінець цивілізації. Ось у таких масштабах бачилося це нашим предкам. Тому вони завжди з певними побоюваннями споглядали на шедевр архітектора Растреллі й стан гори. Андріївська церква слугувала радше джерелом небезпеки, ніж оберегом міста.
Натомість оберегом вважали Софію Київську. Стародавнє повір’я: доки стоять стіни Софії, існуватиме й Київ. Цей особливий статус в очах киян Софія отримала після навали хана Батия 1240 року. Тоді в місті було зруйновано все, крім стін Софії… Зрозуміло, сучасні мешканці столиці з величезною тривогою поставилися до повідомлень у ЗМІ, що в дзвіниці утворилася тріщина – результат будівництва підземного басейну в фітнес-центрі поблизу. Адже руйнування стін Софії означатиме не лише культурну катастрофу. В символічній площині це віщуватиме неминучу катастрофу для Києва.
— А Десятинна церква, довкола якої сьогодні точаться дискусії? Прихильники її відбудови стверджують, ніби є давній переказ, що лише з поверненням цієї церкви в Києві та всій Україні зрештою настануть мир, благодать і процвітання.
— Оберегом столиці, повторюю, є Софія Київська. Натомість Десятинна церква є радше символом знищення. Коли військо хана Батия атакувало місто, останні захисники Києва сховалися в Десятинній церкві. Тоді загарбники поставили стінобитні машини й почали методично «обстрілювати» храм. Стіни кам’яниці не витримали, важка баня впала, поховавши під собою кількасот киян. Цим було, по-перше, поставлено крапку в обороні міста. По-друге, то був кінець і всієї доби княжого Києва. А по-третє, Десятинна церква стала місцем масової загибелі людей, які прийняли смерть у такий жахливий спосіб. Пов’язана з цим негативна енергетика, певно, робить свою справу дотепер: скільки вже протягом восьми століть намагалися звести на цьому місці церкву, але нічого там надовго не втримується. Згадаймо митрополита Петра Могилу, який у XVII столітті спробував «оживити» руїни давньої Десятинної церкви – на той час повністю зберігся південно-західний кут храму, з якого колись зробили невеличку капличку. Митрополит наказав розібрати її, замінивши цегляною. І що? Довгого життя їй не судилося. В ХІХ столітті зробили чергову спробу «відновити» храм, навіть замовили проект академіку архітектури Василеві Стасову. Щоправда, шановний зодчий не надто напружувався, а просто скопіював власний проект церкви Олександра Невського, який він раніше розробив для німецького міста Потсдама. Оцей трохи збільшений варіант митець і запропонував Києву… На будівництво витратили 100 тисяч рублів золотом. Але і цей храм місцина не прийняла: будували «на віки», а він не простояв і ста років…
Якийсь фатум переслідував і археологів, які досліджували фундаменти Десятинної церкви, намагаючись виявити, якою ж вона була. Приміром, Дмитро Мілєєв помер під час розкопок – тиф. Сергія Вельмина розстріляли більшовики. Та ж сумна доля спіткала й Теодозія Мовчанівського. Хіба що Михайло Каргер помер, як то кажуть, власною смертю у власному ліжку, але й тут таємниця – його унікальний архів з усіма результатами розкопок Десятинної церкви безслідно зник… Знаєте, таке враження, ніби сама церква не хоче являтися сучасним українцям. А щодо легенд, за якими нібито з поверненням Десятинної в Києві чи навіть усій Україні настануть мир і процвітання, то це, вибачте, вигадки. Нема таких легенд і ніколи не було. Вони існують лише в уяві сучасних лобістів будівництва храму за будь-яку ціну. На жаль, у прямому сенсі.
— А пам’ятники можуть стати джерелом міських страхів?
— Ще б пак!.. Щоправда, таких жахливих, які б страхали людей або повз які боязко вночі навіть на машині проїхати, в Києві, наскільки пригадую, не було. Траплялися творчо невдалі роботи, але для гострих на язик киян то був привід не лякатися, а радше навпаки – позмагатися в мистецтві жартів. Одним із таких був пам’ятник Карлові Марксу, який встановили 1922 року на стику Хрещатика й Думської площі (нині Майдан Незалежності). Зроблений у формах, перехідних від кубізму до конструктивізму, цей твір скульптора Йосифа Чайкова отримав таку оцінку письменника Михайла Булгакова: «Слов для описания чёрного бюста Карла Маркса, поставленного перед Думой в обрамлении белой арки, у меня нет. Я не знаю, какой художник сотворил его, но это недопустимо. Надо отказаться от мысли, что изображение знаменитого германского учёного может вылепить всякий, кому не лень. Трехлетняя племянница моя, указав на памятник, нежно говорила: "Дядя Карла. Цёрный"». Коли наступного 1923 року в Швейцарії загинув радянський дипломат Вацлав Воровський, і вулицю Хрещатик швиденько назвали вулицею Воровського, кияни миттєво відгукнулися анекдотами. Мовляв, Маркс тому заклав руку за край піджака, що ховає там гаманця з капіталом, адже стоїть на «воровской улице» (тобто вулиці злодіїв). Однієї ночі 1933 року монумент… зник. Зранку кияни, поспішаючи на роботу, з подивом побачили свіжий квадрат асфальту – міська влада демонтувала натхненника київських анекдотів.
Натомість джерелом міських страхів став не кубічний чоловік-бородань, а струнка металева пані – Мати-Батьківщина. Теж, слід визнати, не надто вродлива, особливо як дивитися зблизька. Та річ не в красі. Невдовзі по її відкритті (а то було урочисто зроблено навесні 1981 року, відкривав сам Брежнєв) Києвом почали кружляти чутки, що скульптура поволі втрачає вертикаль – її підмивають ґрунтові води, й вона непомітно для людського ока нахиляється, по міліметру на місяць чи тиждень. Й ось-ось ця «кльопана баба» може впасти. А там же поруч – міст Патона, великий транспортний вузол… У часи, коли не було ані Інтернету, ані супутникових тарілок, люди дуже уважно ставилися до різного штибу чуток – вони вважалися альтернативною, а тому правдивою інформацією. Пригадую, мої однокурсники, які щодня їздили на заняття 14-м автобусом з Дарниці через міст Патона, тобто в ризикованій близькості до «баби», дуже хвилювалися, проїжджаючи біля неї.
— Чи київські страхи колись мали позитивні наслідки для міста?
— Мали. Коли Київ потрапив у спекотні обійми Російської імперії, виник специфічний для міста страх утрати Магдебурзьких привілеїв, тобто прав вільного міста. Катерина ІІ почала різкий наступ на права киян, і страх став реальністю. Коли на престол сів її онук Олександр І, кияни вирішили спорудити спеціальну колону Магдебурзького права, аби в такий спосіб унаочнити (звісно, перед можновладцями) свої стародавні права мешканців вільного міста.
— Допомогло?
— За часів Олександра І – так. Хоча він був демократом і, гадаю, без усякої колони навряд чи став би забирати в киян давні привілеї. А от наступний цар Микола І рішучо скасував Магдебурзькі привілеї Києва, і жодна колона не була перешкодою… Та річ не про це. Я хочу нагадати, що колона Магдебурзького права стала першим київським пам’ятником, започаткувавши в місті «пам’ятниковий» період. І виходить так, що страх киян (втратити середньовічні привілеї) призвів до цілком конструктивного наслідку – місто почали прикрашати монументами. Ану, уявіть сучасний Київ без жодного пам’ятника?.. То ж бо й воно. І як ми б жили під цим чудовим київським небом без наших дивних київських страхів?


Зареєструватися